Река

время застыло и настоящее перестало существовать для меня. перетекая образов прошлого, река памяти бежит против своего течения, захватывает в водовороты безвозвратного ушедшего времени.

иногда хочется просто все остановить и сказать:”я все понял, спасибо, урок усвоен”
или
“спасибо. я благодарен, что осознание пришло, хоть и спустя долгое время.”

river-fish:

#jesus #market #kosiv #ukraine esprr kovaloleg

before you read: “мудакам і уродам присвячується”.

Вона прокинулась, вилізла з ліжка і сказала – все, кінець, зараз я йому покажу, він запам’ятає цей день на все своє йобане життя. Навіть якщо він буде жити довго, а скоріше за все він не буде жити довго, а здохне вже через пару років від свого канабісу, але все таки – навіть якщо він буде жити довго, до ста років, скажімо, він до останнього подиху буде пам’ятати цей день. Він із жахом згадуватиме про нього, як про ДЕНЬ ВЕЛИКОЇ ПОМСТИ МУДАКАМ І УРОДАМ. Тому що він і є найбільшим мудаком і найбільшим уродом, і я зроблю так, щоби він про це не забував ні на хвилину. Я розбомблю цю його смердючу нору, я знищу всі його запаси тютюну і алкоголю, я випущу кишки його рибкам ножицями для манікюру, я розріжу на довгі смуги всі його светри й футболки, я спущу в унітаз всі його антидепресанти, щоби цей мудак і урод загнувся від великої депресії, мов американська економіка. Я поріжу собі долоні його бритвами і напишу власною кров’ю на стінах – СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ ПРИНИЖУЮТЬ ЖІНОЧУ ГІДНІСТЬ! СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ П’ЮТЬ МОЮ КРОВ З ШОСТОЇ РАНКУ ДО ДЕСЯТОЇ ВЕЧОРА! А якщо мені не вистачить для цього власної крові, я скористаюсь спреями, помадою та гуталіном. Він буде змушений кожного ранку, прокинувшись, читати правду про себе і собі подібних. Я помщуся йому за всі три тижні спільного з ним проживання, за кожен із двадцяти днів, які він у мене забрав. Він буде прокидатись уночі й бачити над собою величні й строгі написи, які я залишу йому на згадку про свої понівечені три тижні. З цього я і почну!
Жіночі розмови завжди закінчуються несподівано, всі ці виплески ірраціональності й неадекватності заливають собою навколишній простір, і тоді всім доводиться бовтатись у цих бурхливих водах, не маючи сил вибратись на сухе. Жіночі голоси, які супроводжують нас упродовж нашого життя, їхній іронічний шепіт, їхні істерики, переважно все-таки істерики, але й іронічний шепіт також – дивні зразки того, як не потрібно складати слова, як не варто будувати свою пряму мову, показові приклади того, як навіть із незначного лексичного запасу можна виготовляти лінгвістичні бомби, що розриватимуть тебе на шматки своєю незбагненністю, усіма своїми внутрішніми протиріччями. Я думаю, джаз був придуманий для того, аби хоч якось функціонально задіяти ці голосові зв’язки, всіх жінок потрібно відправляти на хоровий спів на перевиховання. Так, такий ось побутовий фашизм, і не говоріть мені, що я помиляюсь. Чорта з два. За своє життя я вислухав стільки психоделічної пурги з вуст, скажімо, кондукторів-контролерок, що знаю про що говорю. Жіночі голоси не пристосовані для виголошення декретів та універсалів, вони інакше влаштовані, у них інша анатомія, у цих голосів. Джаз, секс і заковтування шабель – займіть нарешті своє місце в суспільстві, заповніть своїми голосами належну вам нішу в радіоефірі, давайте, зрештою, займатись кожен своєю справою: я – виголошенням декретів та універсалів, ви – заковтуванням шабель. Потім порахуємо втрати.
Все, сказала вона, видавлюючи на палець рештки чорної фарби, ось тепер все. Тепер цей СУЧИЙ СИН запам’ятає мене назавжди. Шкода, що не довелось сказати йому це в очі. Але нічого. Навіть попри те, що я його БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ПОБАЧУ, він запам’ятає цей день надовго. Він буде з жахом згадувати ці затягнуті у вузол сорочки, цей кришений посуд, цих сучих рибок, які стрибають від мене під крісла, цей телевізор у ванні – о, це він запам’ятає особливо, хай він навіть не працював – цей телевізор, але все-одно – з яким задоволенням я його туди запхала. Все, це кінець, я зробила все, що могла, і сказала все, що хотіла. До побачення.
І тут я повернувся.

І тоді вона каже:
я знаю, чим це завершиться,
все завершиться тим, що нарешті завершиться.
я буду страждати,
ти будеш ловити щоразу нових мерців,
відпускаючи тих, що піймалися першими.

Але я їй кажу:
ніхто не буде страждати.
Ніхто й ніколи більше не буде страждати.
Навіщо тоді існує вся ця поезія,
навіщо в повітрі відкривається шлюзи й шахти?

Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу
віршами й колядками, для чого лаштуємо втечу?
Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словами
будь-яку кровотечу.

І тоді вона питає:
чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?
Чому живуть, як прибульці й помирають наче бандити?
Чому не спиняють хоча би те,
що можуть спинити?

А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,
тому що в святих щодо мови свої незрозумілі плани,
тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є - злодії і шарлатани.
Заговорюють біль тваринам і дітям,
ловлять пташине пір’я, що застрягло між віттям,
живуть собі, вибираючи
між смертю й безробіттям.

#львів #вірменка #травень

любов нищить
усі наші уявлення про рівновагу.
можемо забуватись і відступати в бік,
можемо відмовлятися від того,що говорили,
можемо цілувати ніч у чорні губи -
ми єдині, кого торкався нічний вогонь,
ми єдині, хто вірить,
ми єдині, хто ніколи
в цьому не зізнається

так ми кохали. і нам воздасться

ПЛАСТУНКА N

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться.

теплый и уютный праздник, который всегда с тобой #ScentBar109 #niche #profumo (в Niche)

autumn 13

une belle histoire

история о случайной встрече и нежданной любви, - так, как к этому относились во Франции в начале 70-х, только-только после студенческой революции. Яркое обжигающее солнце, высокое небо, опьяняющая свежесть, - лишь немного грустно, что всё закончилось. Люди из разных стран, травы южной Италии и деревья северной Скандинавии – вместе ненадолго, ведь об Единой Европе тогда не знали. Красивая история любви, после которой не осталось боли и разочарования, только счастье и немного жаль, что всё закончилось… 

Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології — плинові змін у порах року.

Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову — ніяких непорозумінь у ній не станеться. А до всього, що робиш — додасться особливий колорит непозбавленості сенсу. їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим.

Треба лиш відчути, як через тебе проходить зима, весна, літо і осінь.